I
Немає в ньому нічого здорового.
Немає живої плоті в його тілі.
Все — це удар,
все — це рана.
Де була шкіра,
там попіл.
Де був погляд,
там німий розлом.
Де було дихання,
там спазм без повітря.
Його серце не б’ється,
тремтить.
Його пам’ять не пам’ятає,
стогне.
Його тіло не падає,
повзе.
Його тінь не слідує,
випереджає.
II
Де ще його можна вдарити?
Який куточок його тіла
залишився без болю?
Хто витримає серце,
що не перестає розбиватися?
Без блиску,
безформний порох,
німе м’ясо,
шрам чоловіка,
якого забула любов.
Хто бачить його,
вивертає душу очима,
тікає в себе,
огинаючи його прірву.
Немає в ньому краси,
ані світла, що запалює бажання.
Його образ відштовхує погляд,
його присутність роздирає інтерес.
Загорнутий у зневагу,
одягнений у покинутість,
взутий у болото ганьби.
III
Людина болю,
що знає всі страждання,
мешканець муки,
мученик плачу.
Він залишається...
Не силою,
а через руїну.
Його обличчя прибите до землі,
без жодної надії.
Як вівтар,
для жаху,
для покинутості.
Його видали за знищеного.
Його ім’я стерли.
Його пам’ять потоптали.
Він став зламаною посудиною.
Його існування — поразка.
Його викинули з гробниці,
як викидень,
як смердючий труп,
що його поїдають черви.
IV
Сутінки,
що були його радістю,
стали для нього жахом.
І весь день —
це ніч,
що не закінчується.
Повержений,
не перестаючи йти.
Переслідуваний,
не піднімаючи голосу.
Він ніс біль усіх,
і ніхто не дивився на нього.
Його тіло — кара,
його хода — страх.
І це він,
це той, що проходить,
божевільний…
о, божевільний від любові!